Заблоцька Д. ФУНКЦІЙНО-СЕМАНТИЧНЕ НАВАНТАЖЕННЯ ТОПОНІМІВ У РОМАНІ ІВАНА БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

 

Дарія ЗАБЛОЦЬКА

Волинський національний університет ім. Лесі Українки

Науковий керівник: к. філол. н., доц. І. Д. Скорук

 

ФУНКЦІЙНО-СЕМАНТИЧНЕ НАВАНТАЖЕННЯ ТОПОНІМІВ У РОМАНІ ІВАНА БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

 Серед актуальних мовознавчих досліджень на сьогодні особливе місце посідає ономастичний аспект художніх творів, оскільки «без аналізу онімів справжнє розуміння тексту, його глибинних підтекстових, змістових шарів просто неможливе» [3, с. 69]. Сучасні ономастичні дослідження художніх текстів ґрунтуються на теоретичних засадах, розроблених у працях Л. Белея, В. Калінкіна, Ю. Карпенка.

Увагу до онімного слова в художніх текстах засвідчено багатьма дослідниками, зокрема Е. Боєвою, Т. Крупеньовою, Г. Лукаш, М. Мельник, О. Немировською, Т. Немировською, Л. Селіверстовою, котрі зробили значний внесок у літературну ономастику. В центрі уваги науковців опинилися художні тексти Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Ліни Костенко та інших письменників.

Художній мікросвіт талановитого майстра слова Івана Багряного став доступним читачам і філологам-дослідникам лише тоді, коли в Україні зникла заборона на твори письменника. Ось тоді й почали з’являтися мовознавчі та літературознавчі праці про творчість письменника. Про особливість уживання деяких онімів у романі «Тигролови» Іваном Багряним знаходимо в працях Л. Зеленко та О. Лавер. Як зазначає дослідниця О. Лавер, «конотативний та асоціативний потенціал усіх власних назв у романі потребує окремого дослідження» [4, с. 29], адже авторка зосереджує увагу лише на деяких літературно-художніх антропонімах із символічною функцією.

У словесній палітрі пригодницького роману «Тигролови» особливо вирізняється індивідуально-авторська поетонімія. Вона допомагає авторові створити яскравий художній текст, що відповідає його літературному жанру, і втілити ідейно-тематичний задум. Іван Багряний майстерно обіграв у тексті оніми різних класів, які мають значний семантико-стилістичний потенціал і постачають у текст змістову, алюзивну й конотативну інформації, а також засвідчують особливість індивідуального мовлення автора. У художньому контексті роману особливу роль відіграє топонімікон. Разом з іншими власними назвами топоніми вибудовують художній простір твору, створюють різноманітну експресію і стилістичну маркованість.

Звернемо увагу на особливу манеру Івана Багряного вписувати топоніми в текстове полотно. Щоб посилити враження читача від описаних подій, автор розпочав пригодницький роман описом напівреального, напівміфічного поїзда-дракона, який везе каторжників: «Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, л е т і в  д р а к о н. Не з китайських казок і не з пагод Тибету – він знявся десь з громохкого центру країни «чудес», вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащі Сибіру... Через грізний, понурий Байкал... Через дикі кряжі Зайбакалля... Через Становий хребет, – звивався над ним межи скель і шпилів… <…> ...справжній дракон, найбільший і найстрашніший з усіх драконів» [1, c. 5].

Автор описує рух ешелону та називає географічні об’єкти: сопки і кряжі Малого Хінгану, річку Амур, кінцеву станцію Океанську, море Японське, океан Тихий, місто Магадан та понуру, невідому Колиму. На думку Л. Зеленко, «цей перелік топонімів (13 назв), ніби перестук коліс, супроводжує опис ешелону смерті, демонструючи, яким довгим і важким був шлях арештантів, як усе більше віддалялися вони від дому, втрачаючи надію на повернення» [2, с. 49].

Тим же маршрутом ішов інший потяг, у якому їхали ситі, задоволені життям пасажири. Вони вирушили в подорож із різних місць – «десь із Таганки чи з Сухарєвки, з-над харківської Лопані, з київської Шулявки, з ленінградських, одеських та інших всесоюзних баюр». Вживані автором ці та інші топоніми (легендарний Байкал, височенні перевали Станового хребта, понура Прибалтика, береги Японського моря») окреслюють рух поїзда, а його маршрут – «Нєгорєлоє – Владівосток» – розтягся «майже на пів земної кулі». І ми розуміємо, що пасажири, які мають піднесений настрій, нікуди не поспішають, а з захопленням подорожують.

Ці два різні потяги символізують і два різні світи. В одному (етапному ешелоні НКВД) везуть тисячі мучеників, обірваних, худих, згорблених, «напівголих, викинених з вітчизни, з родини, зі спільноти, погноблених, безправних, приречених <…> на загин» [1, с. 11]. У другому їдуть безтурботні пасажири, і на їхню приємну й легку подорож указують феєричні образи, якими насичений текст. І додають їм екзотичних вражень ще й назви неслов’янського походження (Дуабіхе, Мухень, Сучан, Сіхоте-Алінь, Бікин, Хехцир та ін.), які переважно вживані як локалізатори дії.

Та й власні географічні назви, уведені в заголовки розділів і підрозділів роману («В пралісах Сіхоте-Аліня», «Падь Голуба», «В гирлі Мухені», «Рейд на Хабаровськ», «Хабаровськ»), також називають місця описуваних подій та налаштовують читача на особливе їх сприйняття, викликаючи безліч асоціацій.

У художньому тексті автор щедро використав топоніми: назви країн (Японія, Китай, Маньчжурія), географічних регіонів (Далекий Схід, Уссурійський край, Сибір, Східний Сибір, Західний Сибір), населених пунктів (Іркутськ, Владивосток, Хабаровськ, Київ), річок (Амур, Бікин, Іман, Мухень, Хор), морів (Японське, Охотське), гір (Малий Хінган, Великий Хінган, Становий хребет), островів і півостровів (Сахалін, Камчатка) та інших географічних об’єктів. Усі вони не тільки локалізують події, а й виконують важливу роль у створенні тексту, формуванні яскравих художніх образів.

Центральним топонімом у творі є хоронім Україна, оскільки тема знедоленої України становить основу сюжетної лінії. І сприймаємо цей топонім та інші, що з ним пов’язані, як втілення авторської любові до рідного краю та безмірної туги за ним. Емоційно-експресивного забарвлення набуває в контексті роману «Тигролови» топонім Україна у сполученні із займенником-означенням та (та Україна) й означеннями, що виражені порядковим числівником друга та якісним прикметником нова (друга, нова Україна). Зіставляючи поняття «та Україна» (Батьківщина), яку залишили переселенці, і «друга, нова Україна» (Зелений Клин), у якій вони живуть тепер, автор наголошує, що в цій новій Україні панує особливий український світ, із давніми народними звичаями та духовністю, що й засвідчує атмосфера в родині старого Сірка.

Прикметно, що топонім Зелений Клин автор уживає лише один раз, коли Григорій Многогрішний роздумує про розташування цієї місцевості на карті. Самі ж переселенці на позначення місцевих об’єктів використовують топоніми Київ, Україна, Катеринославка, Переяславка, Полтавка та ін. Є тут і Трипілля, а Григорій родом із Трипілля, що на Київщині. Усі ці назви нагадують головним персонажам далеку Батьківщину, а тут, як вони казали, «була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша». Та щасливіша була доти, доки Сірки жили в Зеленому Клину, бо працювали багато та й жили заможно. А коли «прийшла совєтська власть і все перевернула», змушені були переселитися в тайгу. Автор розповідає, що тепер зруйновано «нову, другу Україну» та й нема вже й «тієї України», про яку з ніжністю згадують переселенці і Григорій Многогрішний.

Щоб передати свій невимовний біль за рідний край та його жителів, автор семантично розширює топонім Україна. В експресі, що ходив по маршруту «Владивосток – Москва», основним контингентом його пасажирів була «Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах», «то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим – Україна. Екстериторіальна Україна. Україна «без стерна і без вітрил» [1, с. 165]. А отже, топонім Україна зазнає семантичного розширення внаслідок метонімії: Україна – це відірвані від своєї землі заробітчани, які з дітками тікають від голоду і, як перекотиполе, шукають кращого життя. Як стверджує Л. Зеленко, «поява стилістично маркованого контекстуального синоніма до слова Україна ще більше вказує на приниження народу [2, с. 48], адже «вся його Вітчизна ось так – на колесах, розчавлена, розшматована, знеосіблена» [1, с. 167]. І з невимовним болем письменник двічі повторює: «Хтось з’їхав з глузду в цій країні», де апелятивне словосполучення «ця країна» доповнює синонімічний ряд: СРСР, країна «чудес», «країна людоловів», «ця батьківщина» тощо.

Важливе функційно-стилістичне навантаження мають і мікротопоніми (скеля Собор, водоспад Дівчина), які вносять елементи образності і посилюють поетичне звучання роману, допомагають сприйняти індивідуально-авторську картину світу, в якому живуть персонажі. Разом з іншими онімами вони постачають в текст локалізаційну, історичну, етнографічну та інші інформації.

Отже, художній текст роману «Тигролови» Івана Багряного насичений топонімами, які не тільки локалізують події, а й беруть участь у створенні сюжету, формують яскраві художні образи, передають враження та емоції самого автора і засвідчують його високу ономамайстерність.

 Література

1.      Багряний Іван. Тигролови : роман. Київ : Укр. письменник, 1999. 215 с.

2.      Зеленко Л. П. Власна назва в концепції художнього твору (на матеріалі роману Івана Багряного «Тигролови»). Записки з ономастики : зб. наук. праць. Вип. 15. Одеса : Астропринт, 2012. С. 40–51.

3.      Карпенко О. Ю. Про літературну ономастику та її функціональне навантаження. Записки з ономастики : зб. наук. праць. Вип. 4. Одеса : Астропринт, 2000. С. 68–74.

4.      Лавер О. Символічна функція літературно-художніх антропонімів у романі Івана Багряного «Тигролови». Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Соціальні комунікації. Випуск 2 (32). 2014. С. 28–32.