Островський А. МОРФОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ЗВЕРТАНЬ У ПОЕЗІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

 

Артем ОСТРОВСЬКИЙ

Волинський національний університет імені Лесі Українки

 Науковий керівник: д. філол. н., проф. Н. М. Костусяк

 

МОРФОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ЗВЕРТАНЬ У ПОЕЗІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Проблема вивчення звертань належить до однією з актуальних, активно опрацьовуваних і водночас остаточно не розв’язаних. Зазначені мовні одиниці досліджували з огляду на різні кваліфікаційні ознаки. Серед різноманіття студій на особливу увагу заслуговують ті, що містять комплексний опис вокативів. Такий принцип обрали І. Р. Вихованець [1], Н. М. Костусяк [2; 3], О. Г. Межов  [4], М. С. Скаб [5; 6] та ін. Перевагу їхніх праць убачаємо в дослідженні звертань на перетині морфології та синтаксису, зокрема з огляду на специфіку морфологічних засобів вираження та вияв формально-синтаксичних, семантико-синтаксичних і комунікативних особливостей указаних одиниць. Водночас порушена проблема не втрачає актуальності. Деякі питання потребують поглиблення й розгляду в дещо іншому аспекті. Видається перспективним дослідження морфологічного вияву звертань у творах українських письменників. Керуючись такими пріоритетами, об’єктом вивчення обираємо морфологічні особливості вокативів, дібраних із поезії Лесі Українки. 

Традиційно звертання кваліфікують як ускладнювальний компонент речення, що позначає особу чи кількох осіб, а також персоніфіковані конкретні чи абстрактні предмети з указівкою на адресата мовлення, зазвичай виражені кличним відмінком власних чи загальних назв іменників, наприклад: …«разом плачмо, брате мій!» (с. 77); О Артемідо, Рятуй мене від мене, захисти! (с. 194); Зійди, сонце, під моє віконце та й засвіти ясно (с. 358); Розваж мене, Музо… (с. 186). Як бачимо із поданих конструкцій, зокрема на прикладі іменника сонце, кличний відмінок подекуди має формальні показники, ідентичні з грамемою називного. Таке явище можемо простежити не тільки на основі субстантивів середнього роду однини, а й іменників усіх трьох родів у множині: Брати мої, нащадки Прометея! Вам не орел розшарпав груди горді… (с. 164); Лагідні весняниї ночі зористі! Куди ви од нас полинули? Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті! Невже ви замовкли, минули? (с. 66); Де поділися ви, голосниї слова, що без вас моя туга німа? (с. 223). Проте це не слугує підґрунтям кваліфікації таких форм як називних. Для них характерна омонімія флексій із грамемою називного. За функційними особливостями вжиті в кличному відмінку іменники деякою мірою тяжіють до форм називного, що становить підґрунтя підміни однієї форми іншою. Таке явище зрідка простежуємо й у поетичних творах Лесі Українки, хоч тут виявляємо певну закономірність. Звертаючись до назв осіб і послуговуючись іменниками жіночого чи чоловічого роду однини, поетеса зазвичай використовує закріплені за кличним форми. Натомість у сфері звертань – назв неістот дуже рідко, проте натрапляємо на форми, омонімічні з називним; фрагментарними є такі одиниці, що номінують осіб. Пор.: Я дивилась на тебе, мій брате… (с. 123); Вгамуйся, бідна сестро, помолися…  (с. 155); Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в домовині… (с. 99); Грай, моя пісне, як вітер сей грає! (с. 120); До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься  (с. 61) і Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова (с. 166); «Спи, любий синоньку! спи, моя врода! (с. 461); Що скажеш ти на се, малий філософ? (с. 144).

Поетичний доробок Лесі Українки вияскравлює вживання форм суб’єктивної оцінки у сфері апелятивів. У творенні таких субстантивів бере участь переважно суфікс -оньк-, що приєднується до іменників твердої групи, та дериваційний формант -еньк-, який додано до субстантивів м’якої групи, наприклад: О, доленько моя, сповни моє бажання! (с. 260); Ой, так не затужить і рідная ненька, Як ти, моя калинонько, моя жалібненька...  (с. 307); Чого ж се так утішилась, громадонько моя? (с. 364); Озвись на привіт весняний,  Олесю, серденько, Співай веселенько!  (с. 134); «Горенько ж моє!  Вродо моя хорошая, На що ти цвітеш? (с. 441). Рідше роль словотвірного засобу виконує постпозитивна морфема ‑к-: «Спи, – мати співає, – моє немовлятко, Уроджене в люту годину дитятко!» (с. 148).

Надаючи кличному відмінку іменників статусу єдиної форми вираження звертання, доречно звернути увагу на відмінкову форму підпорядкованих йому атрибутивно представлених мовних одиниць. Зокрема, ідеться про прикметники, дієприкметники, займенники прикметникового типу, порядкові числівники. Як відомо, у шкільному курсі української мови й у більшості підручників, адресованих здобувачам вищої освіти, цим частиномовним класам слів приписують шестикомпонентну відмінкову систему. У такому разі порушено закономірність морфологічного  підпорядкування залежних змінних слів опорному субстантивові. Тому вслід за І. Р. Вихованцем [1] стверджуємо, що форми кличного відмінка притаманні не лише парадигмі іменника, а також і прикметникам, займенникам прикметникового різновиду, порядковим числівникам та дієприкметника. З огляду на подані теоретичні положення виділені в реченнях Сильне море! зберися на силі! (с. 124); Сторонóнько рідна! коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло? (с. 91); Що ти говориш, любко моя мила? (с. 262) атрибутивні одиниці вважаємо такими, що мають форму кличного відмінка.

Менш поширені у сфері вокатива субстантивовані прикметники, серед яких повні стягнені, повні нестягнені, ступеньовані форми, прикметники суб’єктивної оцінки, а також зрідка в цій позиції перебувають дієприкметники, наприклад: Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись? (с. 299); Так, я смутна тепер, моя люба, Засмутила мене моя доля… (с. 258); …хай стану ближче до яснóго сонця, скажу йому: веселеє, прощай!  (с. 339); Піди, піди на берег, Білорука, прошу тебе, молю тебе, піди! (с. 547); Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна, наче постать богині, була ти подібна до мене… (с. 321); Спи ж ти, малесенький, Пізній-бо час (с. 63); Мертва й похована ти, моя люблена, он уже й хрест над тобою (с. 310).

У досліджуваних текстах частіше натрапляємо на звертання, виражені іменником та залежними від нього одиницями атрибутивного зразка, серед яких домінанту становить присвійний займенник мій, наприклад: Пусти мене, мій батеньку, на гори… (с. 339); Спи, моє серце! (с. 179); Мої любі, до мене ходіть! (с. 343). Зрідка функціюють вокативи, що містять ускладнені компоненти, наприклад: Ти, дівчино, життям розбита, грай! (с. 282); Що вам до того, ви, вроджені зрання? (с. 361); Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю инше життя? (с. 295). До абсолютної периферії мовного вираження звертань належать окремі речення, наприклад: Вставай, хто живий, в кого думка повстала! (с. 87).

Отже, у поезії Лесі Українки морфологічний вияв звертання пов’язаний переважно з іменниками в кличному відмінку. Рідше в цій сфері засвідчені особові займенники, субстантивовані прикметники та дієприкметники, а також окремі предикативні частини, що за функційним потенціалом наближені до субстантивів у кличному відмінку.

Література

1.  Вихованець І. Р. Відмінкова парадигма українських прикметників. Українська мова. 2003. № 1 (6). С. 46–50.

2. Костусяк Н. М. Семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні та комунікативні ознаки кличного відмінка іменників. Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія : Філологія. 2010. № 910. Вип. 60. Ч. 1. С. 548–553.

3. Костусяк Н. М. Структура міжрівневих категорій сучасної української мови : монографія. Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. 452 с.

4. Межов О. Г. Функційне навантаження вокативів у поетичних творах Василя Стуса.  Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія : Філологічна. 2014. Вип. 44. С. 178–181.

5. Скаб М. С. Граматика апеляції в українській мові. Чернівці : Місто, 2002. 272 с.

6. Скаб М. С. Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика, стилістика) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д‑ра. філол. наук : спец. 10.02.01 – українська мова. Київ, 2002. 34 с.