Волинський національний університет імені Лесі Українки
Науковий
керівник: к. філол. н., доц. Л.В.Голоюх
Термін наратив (лат. narrare – оповідати, ознайомлювати і англ. і фр. narrative – який розповідає історію) має кілька значень: 1. Розповідь, оповідання. 2. Викладення фактів, подій. 3. Сюжетно-тематична картина [4]. У середині ХХ ст. поняття наратив було об’єктом вивчення переважно філософії і літературознавства, зокрема теорії й історії літератури. У другій половині ХХ ст. в наукову парадигму ввійшло поняття лінгвістика наративу, мета якого – дослідження вербальних засобів побудови оповіді. Наратор (оповідач) використовує не випадкові набори слів, а речення, висловлювання, які найбільш точно передають його інформацію.
На межі ХХ – ХХІ століть інтерес до наративу посилився через активізацію уваги
дослідників до когнітивних, комунікативних, прагматичних, ідіостилістичних
чинників художньої літератури. Лінгвостилістика та лінгвістика тексту подають тлумачення наративу як ознаки тексту, що передбачає
вербалізацію певної історії з проєкцією на особу оповідача; мовної
презентації події з деталізацією часу і причини (причин), що її
спричинили. Американський лінгвіст Вільям Лабов вважає наратив способом репрезентації минулого
досвіду через впорядковані речення, які передають часову послідовність подій.
Наративність пов’язана з
такими текстовими категоріями, як тема, сюжет, фабула, оповідач, хронотоп
тощо, і мовними елементами, які актуалізують ці категорії у процесі
текстотворення. Художня мова з її настановою на естетичному ефекті послуговується цілим
комплексом мовних одиниць, проте в побудові послідовності подій, формуванні
часопростору тексту, логічного змісту висловлення мови важливу роль відіграють
саме синтаксичні структури – речення, синтагми, періоди тощо. Різні синтаксичні
форми стають засобом художнього наративу, виконують естетичну і текстотворчу
функцію.
Наратив виникає тоді, коли з’являється
необхідність не просто донести до читача інформацію, але справити
враження, зацікавити, змусити слухати, викликати певну реакцію. Якщо звичайна
розповідь має констатувальну спрямованість, то наратив залучає індивідуальні
оцінки й емоції оповідача.
У теорії наративу розповідні тексти
протиставлені описовим (хоча розповідні тексти можуть мати описові фрагменти).
Філологічне розуміння наративу ґрунтується на твердженні, що наратив – це не
історія, а її вербальна репрезентація.
Домінувальна форма художнього наративу Г. Пагутяк –
розповідні речення, які містять повідомлення і опис певних явищ і фактів
дійсності, наприклад: Мешканці Притулку
отримали багатий спадок: руїни [Пагутяк 2011,
с. 12]; Обличчя жінки ставало лагідним і
беззахисним [Пагутяк 2013, c. 106].
Розповідним реченням властива специфічна розповідна інтонація, що
підвищується на найважливішому для
повідомлення слові й у кінці речення знижується, наприклад: Усе сотворене Богом – се його храм і святиня [Пагутяк 2010, с. 178].
Твори Г. Пагутяк фіксують значну кількість
питальних речень, які створюють наративний код інтимізації мови оповідача,
наприклад: – Я
приготував чай, – сяючи, повідомив Лі. – Хіба можна пити чай самому? [Пагутяк 2011, c. 15]; Невже правда, що до Притулку приходять ті, у
кого не залишилося жодної живої істоти? [Пагутяк 2011, c. 45]. Ідіостилістична ознака
наративу Г. Пагутяк – нанизування питальних речень, наприклад: Хіба життя Писаря
Східних Воріт легке? Чужі страждання пронизують його болем і чи може він стати
байдужим до них, не маючи власних страждань?
[Пагутяк 2011, c. 69].
Жанр роману-фентезі зумовлює органічне поєднання в
межах художнього твору розповідних і питальних речень, що відтворюють підвищену
інтонацію в мовленнєвому потоці, емоційно-експресивні відтінки тощо,
наприклад: Тільки дитина дивується
всьому, що бачить: росі, камінню, сонцю. Найперше вона переймається питанням:
чому камінь? Чому дощ? Чому хмара? Пізніше: чому камінь твердий? Чому вода
мокра? Пізніше: чи камінь живий? Чи ріка жива? Згодом: чому паде дощ? Звідки
беруться хмари? Ми можемо відповісти лише на два останні запитання, бо цьому
нас навчили. Але найперше годилося б спитати себе самих: чому камінь? Чому
вода? Вслухаючись у семантику слів. Якщо є слова, значить, той хто створив їх,
знав чому [Пагутяк 2010, с. 91].
Важливу організаційну роль у наративі
письменниці відіграє співвідношення видо-часових форм дієслова. У романах
«Записки білого пташка», «Писар Східних
Воріт Притулку», «Писар Західних Воріт Притулку» зафіксовано значну кількість
речень з присудками – дієсловами теперішнього часу, наприклад: Існує легенда про Білого Пташка, який рятує людей у снах, попереджає про небезпеку. Дуже давня
легенда, мало хто її пам’ятає. Вона існує тому, що існує Білий Пташок, який водночас є пташком, слабкою істотою, і духом, що проникає в найглибші зони сну. Білий Пташок не дає дитині впасти у прірву, будить
того, над ким занесений ніж убивці, знаходить
сховок для переслідуваного [Пагутяк 2011, c. 64]. Через теперішній наративний час події минулого
відтворюються не просто як факт або перелік фактів, а й так, ніби вони
знову сприймаються і переживаються. Іншими словами, теперішній час виражає
актуалізоване минуле, котре на цій підставі метафоричне ототожнюється
з теперішнім.
Художній наратив Г. Пагутяк активізує значну
кількість однослівних повторів, наприклад: «Мої почуття схожі на осінь, – думає Ізидор. – Такі ж гарні, такі сумні» [Пагутяк 2011, c. 45]. Повтор не окремих слів,
а висловлювань є стилістичним засобом, що сприяє відображенню зворушливих
моментів у житті людини, підвищеного емоційного реагування, наприклад: Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями і
кущами терну коло плотів. Я стою лицем до лісу, який теж цвіте черешнями й терном [Пагутяк 2013, c. 90].
У романах Г. Пагутяк оригінальну стилістичну
фігуру творить особливий вид повтору, що дістав назву полісиндетон (від грецьк.
poli – багато і synthesis – сполучення), який є
повторенням службових слів з певним стилістичним завданням. Найчастіше
трапляється полісиндетон з повторюваними єднальними сполучниками,
наприклад: Три дні душа літала навколо тіла, і ніхто не запалив їй свічки, і не поставив води вмитись, і не замовив молитви [Пагутяк 2013,
c. 83]; Я сам містик,
але книжний, і люблю гріти ноги коло каміна, і хочу мати кабінет, де до
стелі були б книжкові полиці [Пагутяк 2013, с. 16]. Повтор розділових
сполучників уповільнює оповідь, увиразнюючи мовні образи, наприклад: Втім, для
того, щоб увійти, не потрібні ні
перо, ні книга [Пагутяк 2011, c. 6]; Не було
над ним неба, ні синього, ні чорного, ні рябого [Пагутяк 2011, c. 47].
На відміну від малих прозових форм,
зокрема оповідання, великі прозові тексти фіксують наратив з кількома сюжетними
лініями й філософськими ідеями. Так, у романі «Писар Східних Воріт притулку»
зафіксовано кілька ліній змістової інформації, синтаксичною формою якої
виступає градаційний ряд словосполучень, наприклад: А для Лі світ був схожим на цей ставочок. Він вдивлявся у його води,
ніколи не почуваючи себе самотнім серед цієї безмежної багатоманітності, де
однакову вартість мали політ джмеля,
писк жаби, хода старого чоловіка з палицею, зблиск окремого слова з орфографічною
помилкою у нудній книзі, напіввідірваний листок на клені восени, шурхіт
миші пополудні, хмара, що на очах міняє колір і обриси [Пагутяк 2011, c. 17-18].
Прагнення письменниці до найточнішого і
найповнішого відображення художньої дійсності зумовлює поєднання в межах одного
мікроконтексту кількох рядів апліфікованих іменників, наприклад: Минуть весна,
літо, осінь і зима, і кожна пора щось змінюватиме в людині, бо відтепер
вона живе всередині дощів, світлотіні,
снігу й опалого листя, як ніколи до цього не жила [Пагутяк 2011, c. 24-25].
Внутрішній стан персонажа, його драматичне
світосприймання активізовані прийомом парцеляції, наприклад: Я перебуваю у
місці, де смерті не існує. Але вона близько. За воротами [Пагутяк 2011, c. 132]; Глянеш їм у очі – обов’язково знайдеш
біль. Бо то людські очі [Пагутяк 2011, c. 56].
Отже, наративна форма – це вербалізація авторської
моделі світу Галини Пагутяк за допомогою актуалізації синтаксичних засобів.
Література
1. Пагутяк Г. Записки білого
пташка. Львів : ЛА Піраміда, 2013. 292 с.
2. Пагутяк Г. Писар Східних
Воріт Притулку; Писар Західних Воріт Притулку романи. Львів :
ЛА Піраміда, 2011. 140 + 136 с.
3. Пагутяк Г. Потонулі в
снігах. Львів : ЛА Піраміда, 2010. 184 с.
4. Наратив. URL : https://slovnyk.ua/index.php?swrd=%D0%BD%D0%B0%D1% 80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2
(дата звернення 11.11.2024).
Немає коментарів:
Дописати коментар